Сообщений в теме: 173

[AppS]

Николаев - последний форпост немецких войск на Чёрном море (1918-1919)

ВАЛЬТЕР ФЕСТ, руководитель пресс-службы  Николаевского военного гарнизона

[Alias]

Серія плакатів від знімальної групи фільму “Українська революція”
На основе фотографий реконструкторов – увы, как-то деревянно выглядят. То ли униформа слишком чистая и глаженная, то ли лица не по времени сытые и ухоженные.

[Стрiлець]

Серія плакатів від знімальної групи фільму “Українська революція”
На основе фотографий реконструкторов – увы, как-то деревянно выглядят. То ли униформа слишком чистая и глаженная, то ли лица не по времени сытые и ухоженные.

...да, революционность в єтих плакатах как-то не очень удалось выразить.

[dlook]

..  від знімальної групи фільму "Українська революція" "

 

Say no more!

Пояснень не треба. Інакше бути не могло.

Сообщение отредактировал dlook: 21 Сентябрь 2016 - 16:40

[Alias]

Вільне Козацтво

Володимир Лободаєв «Революційна стихія. Вільнокозацький рух в Україні 1917–1918 рр.»
Книга розповідає про маловідоме та контроверсійне явище 1917–1918 pp. — Вільне козацтво — своєрідну українську воєнізовану громадську організацію, що виникла та масово поширилась насамперед серед селянства. На підставі виявлених в архівах документів, широкого кола опублікованих джерел докладно висвітлено причини та особливості появи вільнокозацького руху, здійснено комплексний аналіз діяльності загонів Вільного козацтва і, зокрема, висвітлено їх активність у період військово-політичного конфлікту Центральної Ради та Раднаркому РСФРР (грудень 1917–березень 1918 pp.) та селянсько-повстанського руху літа 1918 р.
Тематика дослідження зумовила розгляд низки актуальних питань, тісно пов’язаних з історією Вільного козацтва — особливостей формування «козацького міфу» в добу «національного відродження», військової та аграрної політики часів Центральної Ради та Гетьманату, спорідненості вільнокозацького руху 1917–1918 pp. та отаманії 1919–1920 pp., діяльності еміграційних «спадкоємців» Вільного козацтва у 1920-х–30-х роках тощо. Окрім того, виявлено чимало неточностей, похибок та фальсифікацій, що існують в історичній літературі на означену тему.
Значна частина документів, що публікуються в додатку, вводяться до наукового обігу вперше. Книга розрахована на науковців, викладачів, студентів і всіх , хто цікавиться історією України та українського селянства.
З сайту «Темпори»

Зі спогадів Юрка Тютюнника («Революційна стихія», 1923):
Звенигородський кіш Вільного Козацтва

Спойлер

Звенигородщина не належала до тих повітів, де б можна було надіятися на удержання «єдіного фронту» [з «революційною демократією» в Петербурзі – Alias]. Всі маєтки великі й середні належали пп. Браніцким, Шуваловим, Урусовим, Лєрхе, Енґельгартам, Вранґелям і т. д. 3 діда-прадіда, з покоління в покоління серед місцевого населення передавалося, звідкіля взялися сі пани. До революції місцева влада знаходилася в їх руках. При першій же чутці про переворот всі вони зникли з обрію.
На порожньому місці населення Звенигородщини організувало свою владу. Нова влада мусіла спиратися на нову силу, вона мусіла дбати про утворення такої сили. Та сила повинна була боротися за новий лад, повинна була пильнувати здобуте. Боротьба з тими, що тільки вчора втекли від влади, не була виключена. Тою новою силою могло бути незабране на війну чоловіче населення. Необхідно було його тільки зорґанізувати й узброїти.
До зреалізування такої думки взявся селянин с. Гусакова, Смоктій. Був то заможний господар, мав до двадцяти десятин власної землі. Мав 35 років, високий, чорнявий, лагідної натури, та на життя дивився реально: освіту одержав в звенигородській двокласовій школі; багато читав. Смоктієві допомагали Ковтуненко та Пищаленко, люди з вищою освітою; обидва звенигородці. Всі вони у війську не перебували.
До праці приступили зараз же в березні місяці. За якийсь тиждень, чи два, кожна волость у повіті мала свій зорганізований гурток. Нова організація прибрала назву Вільне Козацтво.
Смоктій персонально організував гусаківську волость. 3 його ініціативи в першій половині квітня відбувся повітовий з'їзд представників Вільного Козацтва. З'їзд зробив постанови:
Вільне Козацтво організується для оборони вольностей українського народу та охорони ладу. Воно є територіальною військовою організацією, в яку мають право вступати громадяни повіту, не молодші 18 років. Не приймаються до організації люди, ворожі до України, та люди покарані судом за кримінальні злочини. Всіма справами організації відають командири з радами козацької старшини. На командні посади старшина вибирається. Вибрана старшина призначає собі помічників.
На цьому ж з'їзді вибрано кошового отамана Звенигородського Коша Вільного Козацтва. Смоктій та його товариші відмовилися від такої чести. Вибрали Семена Гризла. Кошовому доручено переводити в життя постанови з'їзду; він же ж мав виробити норми «козацького» податку на організацію і подбати про здобуття зброї.
Гризло походив з селян м. Калниболота. Невисокого росту, русявий, дуже рухливий; років тридцяти; до того часу був писарчуком при волості й, здається, деякий час учителем «школи грамоти». Він мав неабиякий організаторський талант; дуже спритний, але малоосвічений, кар'єрист і недалекозорий. Служив при війську в обозі писарем та каптенармусом.
У волостях вибирали курінних; більше видатні з їх: гусаківської волості Смоктій, калниболотської — Гризло (він же кошовий), лисянської — Сорока, тарасівської — Шевченко, козацької — Шаповал. Курінні походили з місцевих селян і мали не більше як по 40 років. Один Шаповал був старшою людиною, мав коло 60 років. Це був справжній тип запорожця; не любив старий байдики бити, його так і тягло на коня і до бою.
Після з'їзду організація пішла швидким темпом. Основою організації була сотня; вона набиралася з громадян одного села і не мала означеної кількості; були сотні в 35 козаків, а були й по 1000 (с. Кирилівка); пересічно сотня нараховувала коло 200 козаків. Сотні одної волості об'єднувалися в курінь. Курені в свою чергу складали кіш.
На Другому Всеукраїнському Військовому З'їзді Звенигородський Кіш Вільного Козацтва мав своїх представників, то були: Гризло, Шаповал і Сергієнко; всі з'явилися в старокозацьких строях: жупани, шаблюки, на шапках шлики, на голові оселедці. Виступили вони в київському міському театрі в час, коли виникла провокація Оберучева та Лепарського. Говорив дід Шаповал:
— Вільне Козацтво не просило дозволу організуватися, він нам непотрібний; Вільне Козацтво здивувалося, що Керенський заборонив цей з'їзд; ми знали, що Керенського ніхто на послухає, бо й на нас ця заборона зробила таке вражіння, неначе б вона зроблена урядом Туреччини, або Німеччини. Коли пани Оберучев та Лепарський говорять, що українці хотять захопити владу в Києві, то нема нічого дивного, бо ми тільки відберемо наше. Якщо Вільне Козацтво одержить наказ прийти до Києва і взяти під охорону наші інституції, то ми те зробимо, не питаючи дозволу Оберучева.
Буря оплесків була відповіддю. Вже тоді Вільне Козацтво досить радикально підходило до питання українсько-російських взаємних відношень. Вже тоді владу Керенського у відношенню до України прирівнювалося до влади чужої держави.
Через місяць виявилося, що дід Шаповал не жартував. 5-го липня зробив революційний виступ полк імені гетьмана Павла Полуботка; він захопив Київ а потім з наказу Українського Військового Генерального Комітету, який боявся конфлікту з росіянами, зліквідував свій виступ і відійшов до Грушок. До Звенигородки долетіла вістка, що у Києві наше військо б'ється з росіянами. Вільне Козацтво з власної ініціативи вирушило на допомогу. В забраних силою чотирьох потягах, захопивши на ст. Цвіткове гармати, прибуло козацтво під Київ. На ст. Мотовилівка довідалися, що сама українська влада зліквідувала виступ, і повернули назад; на ст. Городище стрінули ще потяги з козаками; — то їхали курені, що одержали наказ штабу коша пізніше. Цим першим наступом села на Київ кермував штаб звенигородського коша на чолі з Гризлом.
Заслуговує на увагу, що про цей цікавий випадок промовчала київська преса, як російська, так і українська. Росіяни взагалі промовчували масовість українського руху, а наші політичні партії того часу, в руках яких була вся преса, дивилися на виступ полуботківців, як на бешкет і тому не в їх інтересах було повідомляти, що цей виступ зикликав такий відгук на провінції. Потрібно зазначити, що виступ полуботківців пройшов у зразковому порядку.
Скоро прийшло до конфлікту поміж звенигородською земською управою і штабом коша. Весь склад управи складався з українців, опріч одного Михальського. Михальський, хоч розумів, але не говорив по нашому. Штаб коша став у ворожу позицію до Михальського і домагався його усунення зі складу управи. Земські збори невеликою більшістю відкинули домагання штабу. Причину цього потрібно шукати в особі Гризла, який не користувався авторитетом серед населення, але будучи спритною людиною, тримався на посаді кошового. Потім конфлікт іще більше загострився. Справа дійшла до Києва. Для полагодження конфлікту з Києва був я висланий на місце, як член Центральної Ради. Не зважаючи на жнива, в м. Звенигородці зібралися земські збори і з'їзд Вільного Козацтва.
Я був місцевого походження (с. Будища) і скоро зорієнтувався в обставинах, а головне, у взаємнім відношенню реальних сил. Михальський був усунутий.
3 великою парадою стрінули козаки мене, як посланця Центральної Ради. Коло 2500 козаків, вишикуваних в каре, чекали на площі. На привіт:
— Здорові були, батьки! — розляглося:
— Доброго здоров'я, синку! Слава!!
То були справді батьки: велика більшість козаків мала вже сивину в бородах; молоді обмаль — уся забрана на війну. Під звуки оркестру проходили сотні в білих штанях і солом'яних брилях перед посланцем уряду.
Вільне Козацтво весь час робило натиск на органи влади в бік як найрадикальніших рішень у національному питанню. Треба пам'ятати, що 1917 рік був роком «українізації України». Село сперлося на козацтво в своїх соціяльних домаганнях. Як уже згадувалося, дідичі на Звенигородщині належали до націй, ворожих Україні й українському рухові. Тому, опріч соціального питання, ґрунтом для відношення були й національні інтереси. Тому козацтво рішуче дивилося на дідичів, як на тимчасових доглядачів за маєтками, що мають бути передані місцевому населенню по законам українського уряду; такі обов'язки накладало козацтво на вчорашніх панів!
Цікаве відношення до Вільного Козацтва з боку політичних партій. Представники меншостей в Центральній Раді: Рафес, Балабанов, Крупнов, Фрумін та ін. при одній згадці про Вільне Козацтво тратили рівновагу. Рафес говорив, що Вільне Козацтво буде громити жидів. Він заклинав українську демократію Марксом і всіми святими, щоб вона знищила «ето шовіністическоє погромноє казачество». Нібито в соціалістичної демократії була сила зробити це.
Українська демократія відносилася до організації Вільного Козацтва ніяк. Тільки в осені 1917 року вона пробує прибрати під свій вплив і кермування цю силу. Проби звелися до вироблення статуту й агітації серед козаків, з метою утворити з їх добровільну міліцію з виключно поліційними функціями. Губерніальний з'їзд Київщини (14–17 вересня н. ст.), що відбувався під великим впливом соціал-революціонерів, своїми постановами підпорядковував Вільне Козацтво місцевим революційним установам. На думку з'їзду в козацтво мали вступати люди вибрані громадами.
Та козацький рух уже переріс вимоги, які ставила до його соціалістична демократія. Вільне Козацтво прагне централізації й перетворення в суто військову організацію. 3 демократичних партій тільки партія соціалістів-самостійників без застережень пішла на зустріч народному рухові. Члени цієї партії працювали в організаціях Вільного Козацтва, поглиблювали національну свідомість та ідею творення української збройної сили. Але ця партія не мала досить сили, щоб паралізувати негативні впливи на організацію інших політичних груп.
Праві кола відчули на собі силу нової організації й вже від половини літа 1917 року пробують опанувати Вільне Козацтво. Агенти великої буржуазії провадили шалену агітацію серед козацтва. Вони загравали на національних і навіть соціальних почуттях козаків; головним чином напиралося на те, що Вільне Козацтво в першу чергу має одержати значні земельні наділи і стати класовою організацією. Вільне Козацтво, як організована сила повинна б користуватися привілеями, в порівнянні до решти населення.
По ініціативі Звенигородського Вільного Козацтва в середині жовтня н. ст. був скликаний Всеукраїнський З'їзд Вільного Козацтва в старій гетьманській резиденції, м. Чигирині. На цей з'їзд не приїхали представники соціалістичної демократії, зате прибув генерал Павло Скоропадський з цілим штабом. Дуже зручно заграваючи на бажаннях козаків аж до готовності віддати свої маєтки на користь української держави, Скоропадський потрапив добитися вибору його наказним отаманом Вільного Козацтва всієї України. Була утворена генеральна козацька рада, яка разом із наказним отаманом мала заправляти всіма справами козацтва. Від звенигородського коша до генеральної ради увійшли: Гризло (м. Калниболота), Кищанський (м. Рижанівка), Шкільний (с. Гусаків). Генерал Скоропадський відразу намагався використати свій вплив у козацтві в інтересах своєї групи. Так, при виборах до установчих зборів веде він велику агітацію за виборчий список ч. 16; то був список землевласників (великих); цікаво, що в тому спискові був і П. Скоропадський. Здається, йому вдалося з'єднати для себе Гризла.
Як відносилося Звенигородське Вільне Козацтво до заходів Скоропадського, можна судити по тому, що Гризло тримав у тайні свій зв'язок з генералом Скоропадським. Коли пізніше козацтво довідалося про це, то Гризло примушений був залишити посаду кошового.
На Третьому Всеукраїнському Військовому З'їзді Звенигородський Кіш знову мав своїх представників. В цей власне час розпочиналася збройна боротьба України проти Росії. Цей час застав Звенигородське Вільне Козацтво на роздоріжжі; воно не мало політичного проводу. За угодовою політикою Центральної Ради по самій безкомпромісній натурі своїй не могло йти воно.
На початку зими 1917-18 року кількість Звенигородського Вільного Козацтва досягала 20.000. Найбільші курені: гусаківський, тарасівський, калниболотський, козацький. Зневірене в політичних проводирях козацтво рішає боронитися від російської навали в своєму рідному повіті.
Вже коли російські війська (Муравйов) були недалеко Київа, тодішній командуючий українськими військами М. Шинкар дозволив виїхати до Звенигородки старшинам: Ю. Тютюнникові, Халабуденкові, Попикові, Сокирці та урядовцеві Демерлієві. Всі вони походили зі Звенигородщини, але під час революції не перебували дома.
В кінці січня 1918 року до Звенигородки дійшла звістка про долю Київа. Звістку привезли: М. Шинкар, В. Кедровський, П. Скоропадський, Моркотун та інші, що втекли від росіян-большевиків з Києва під охорону Звенигородського Вільного Козацтва.
Агенти росіян нишпорили по всій Звенигородщині, але нічого не могли вдіяти і весь час просили допомоги з Києва, з Черкас тощо. Нарешті вони зробили пробу скликати повітовий з'їзд по большевицькому принципу (власне без усякого принципу). Підчас сього з'їзду росіяни були побиті гусаківським курінем під командою Шкільного, при діяльній участи групи старшин, що прибули вчасніше з Києва.
На другий день до Звенигородки прибула більшість куренів; вони вибрали кошовим мене. Це було в перших днях лютого.
Збольшовичені російські армії покинули фронт і рушили через Україну до дому. Більшої анархії не можна уявити; без якої б то не було черги багатомільйонна озброєна юрба перла, хто куди хотів. На своєму шляху вона змітала все, що нагадувало добробут, культуру. А шляхом тим була ціла Україна. Все гинуло. Позаду залишалися руїни, зґвалтоване населення, гекатомби трупів. До Росії вивозили колосальне військове й невійськове майно. Не було сили, яка бодай пробувала б запобігти страшному лихові.
Тяжко покарана за свою угодовчу політику Центральна Рада розлетілася і тільки уламок її врятувався й відійшов з військом десь на захід. Про місце її перебування не було чути нічого на Звенигородщині.
Вільне Козацтво боронилося, як уміло. Починається надзвичайно енергійна діяльність цієї «народної міліції», як звали козацтво соціалісти, чи «козацької аристократії», яким хотів бачити його Скоропадський.
Припинивши проби організації російської влади в повіті, козацтво захопило на протязі коло 100 верстов залізницю Христинівка-Цвіткове і припинило на сій лінії анархічний рух російського війська на схід. На скільки великим авторитетом користувалося Вільне Козацтво у ворогів, можна бачити хоч би з того, що штаб VII російської армії, пробившись з військом аж до станції Тальне, по зустрічі з невеликим відділом Вільного Козацтва, 14-го лютого 1918 року повертає назад через Вапнярку, Бірзулу на Бобринську, де таки був розбитий і розігнаний зо всім своїм військом.
Звенигородка стає центром великого району; приходять зв'язки від Черкасчини (Водяний), від Єлисаветщини (Кульчицький), від Уманщини (Безуглий) і т. д. Штаб коша перетворюється в штаб об'єднаного Вільного Козацтва південних повітів Київщини та північної Херсонщини. Зо всіх боків просили наказів та допомоги. В міру сил прохання задовольнялися.
В другій половині лютого через Звенигородщину пробивалися гарматні частини II корпусу російської гвардії; вони були примушені скласти зброю та військове майно при штабі коша. Пізніше Козацтво примусило здемобілізуватися російську кавалерійську бригаду (б та 7 драгунські полки); остання здала до 2000 коней, сідел і силу іншого майна та зброї.
Особливо видатна операція Вільного Козацтва проти VII російської армії в районі ст. Бобринська. Тут були скупчені ліпші курені Звенигородщини, Черкащини та Єлисаветщини. Кількість скупченого коло ст. Бобринська козацтва перевищувала 8000. Звенигородців було 4620; вони прибули з власною артилерією і кавалерією.
Бій тягся цілий день, при чім обидві сторони понесли значні втрати; він закінчився нічною атакою на росіян, по якій останні були розбиті й розбіглися в різних напрямках. Тут мало не був захоплений головний командант російських військ на Україні Муравйов, який пробивався з Одеси на північ. Здавши охорону ст. Бобринської черкасцям, решта козацтва з великою здобиччю повернула в свої повіти.
Під час цієї операції звенигородцями командував Хведот Бондар (с. Кирилівка), черкасцями — Водяний, єлисаветцями — Кульчицький; всією операцією кермував штаб звенигородського коша.
1-го березня (час вступу до Києва українсько-німецького війська) Вільне Козацтво, підпорядковане звенигородському штабові, міцно тримало територію, обмежену Дніпром і лініями: Знам'янка-Помішна, Помішна- Христинівка, Христинівка-Канів [я позначив на карті – Alias].
По вступі українсько-німецького війська до Києва зараз же почалася демобілізація Вільного Козацтва. Робилося це з наказу уряду Центральної Ради, який виконував волю німецької команди, не здаючи собі справи, що позбавляє себе сили, на яку б міг спертися при лихій годині. Наказом Вільне Козацтво не демобілізувалося, а навіть просто касувалося, розформувалося. Фактично ж Звенигородський Кіш здемобілізувався, приховавши зброю на всякий випадок.
Не можна говорити, до яких розмірів могла б вирости ця своєрідна національна організація і які форми вона прийняла б, коли б не стрінула на шляху свого розвитку тих свідомо й несвідомо ворожих перешкод, з якими довелося мати діло Козацтву. В час, коли в Козацтві вже вкорінялися принципи дисципліни і централізації, розвиток його був припинений наказом уряду, підпертим силою німецької армії. Звенигородське Вільне Козацтво на позір виконало наказ, щоб пізніше показати свою життєву силу в багатьох кровавих повстаннях проти ворогів батьківщини. Та помимо блискучих ефектів, що давали пізніші повстання на Звенигородщині, вони ніколи не мали тої організованості, яка була перше у Вільного Козацтва.
Наприкінці варто згадати свідоцтво Звенигородському Вільному Козацтву, яке воно одержало від головного команданта окупаційної російської армії на Україні, Муравйова. По відході з України, в своєму інтерв'ю, видрукованому в «Ізвєстіях В.Ц.К.» [тут пишуть, що Лободаєв у своєму дослідженні (див. вище) не знайшов тому підтвердження в якомусь з номерів «Ізвєстій В.Ц.К.» – Alias], він сказав:
— Революційна російська армія пройшла Україну, змітаючи на свойому шляху все, що носило на собі ознаки буржуазно-шовіністичного сепаратизму. Одно наближення червоних військ примушувало повіти, а то й цілі губернії визнавати нашу владу. На Україні прийшлося натрапити на оригінальну організацію буржуазної самооборони. Особливо дався взнаки Звенигородський повіт, де український шовіністичний націоналізм збудував собі фортецю у формі так званого Вільного Козацтва. Ця організація не тільки не допустила нашої влади в повіті, а навпаки, сама перейшла до наступу, чим зробила чималу шкоду нашим військам. Я дуже жалію, що мені не довелося зруйнувати це гніздо, втопити в крові тих, що посміли підняти руку на червону армію.
Так говорили про Вільне Козацтво вороги України. Можна уявити собі, як раділи вони, коли козацтво розформували.

 

***

dlook

Say no more!
Пояснень не треба. Інакше бути не могло.

Не, ну а вдруг? )))

Сообщение отредактировал Alias: 22 Сентябрь 2016 - 23:16

[Alias]

Те же самые события от другого очевидца - одного из членов штаба "Вільного Козацтва" (взято из предисловия к воспоминаниям Тютюнныка):
 

... Ось як описує цей період у своїх спогадах І. Капуловський (Летопись революции. — 1923. - № 4. — С. 95–99): «В первых числах февраля 1918 года власть в Звенигородском уезде была в руках Ревкома под председательством т. Каца. На 11 февраля был создан уездный Съезд для выборов Исполкома. В то же время нелегально прибыли в уезд видные деятели, члены Центральной Рады, разных толков. Между ними находились Скоропадский Павел со своей свитой с Полтавцем во главе, бывший Командвойск КВО в 1917 году. Шинкар, — человек левоэсерского толка (украинского). Члены Центральной Рады Демерлий, Тютюнник Юрий и др. Все названные лица и другие, прибывшие с ними, жили нелегально и не успели еще соеринтироваться на месте.
II февраля, в день Съезда, созванного Уездревкомом, организация «вільного козацтва» с атаманами своими во главе, под видом ярмарочного дня, съехалась в город, спрятав оружие в повозках.
Когда Съезд был открыт, на базаре из торговцев вдруг образовался отряд «вільного козацтва», который разоружил отряд красной гвардии, окружил съезд и арестовал пытавшегося убежать предревкома Каца. Весь день обошелся без пролития крови и тов. Кац был посажен в тюрьму. (…).
Очутившись перед фактом безвластия в уезде, Шинкар, Тютюнник, Демерлий и еще некоторые лица созвали совещание, на котором было решено приступить «к работе». Решили пригласить Скоропадского и взять у него деньги, выданные ему Центральной Радой на организацию «вільного козацтва», которые и пустить на организацию боевых единиц. Уже тогда было известно о наступлении немцев для оккупации Украины, почему решено было организовать партизанские отряды для борьбы с немцами в будущем.
У Скоропадского деньги были взяты и ему было предложено под страхом смерти убраться из Звенигородского уезда (Скоропадский был главный атаман «вільного козацтва» на Украине, почему и имел влияние на атаманов «вільного козацтва»), что он и сделал на второй же день.
Юрию Тютюннику предложено было взять всю полноту власти в уезде, удалив от власти «атаманов вільного козацтва» — Грызло и др. Были разосланы агитаторы среди «вільного козацтва» для агитации о выборе Тютюнника атаманом уезда.
К вечеру 11 февраля Тютюнник явился в массы и назвал себя атаманом
Таким образом, началась борьба между старым атаманом Грызло и самозваным Тютюнником. Грызло был сторонник Скоропадского. Но Тютюнник, как более спокойной и твердой воли, скоро выгнал Грызло совсем из города, объявив его вне закона, благодаря чему Грызло вынужден был скрыться. (…) Числа 14 февраля я встретился с Юрием Тютюнником, который детально ознакомил меня с делом, т. е. положением в уезде и даже всей Украины.
Здесь Тютюнник мне объяснил, и я впервые узнал официально (ибо лежал до того в госпитале в Одессе и долго болел), что Украину оккупируют немцы, а посему нельзя отдыхать, а надо думать о защите интересов революции, — такова руководящая мысль была у Тютюнника.
Тютюнник предложил мне войти к нему, где будет Шинкар и другие, с целью использовать меня как организатора. Было решено назначить меня главным организатором военных сил, а Тютюннику поручить политическое руководство. (…)
При приближении немцев было решено, что сопротивляться им являлось бы безумием, а посему полк был распущен и преступлено к организации повстанческих отрядов в подполье. Шинкар и другие уехали в Киев. Тютюнник остался в Звенигородке и занял должность уполномоченного по демобилизации 7 района Юго-Западного фронта.
Вскоре я был лично Шинкарем и Демерлием вызван в Киев, где мне было обрисовано политическое положение и констатирован факт могущего произойти в скором времени переворота или вправо или влево, что Скоропадский мечтает быть гетьманом, а посему нужно решительно приступить к организации повстанческой силы. (…) Организованным партизанским отрядам выдавалось оружие, которое увозилось и пряталось по лесам и селам. Добывалось оружие таким путем.
1. Юрий Тютюнник, будучи уполномоченным по демобилизации 7-го района Юго-Западного фронта, при демобилизации отбираемое оружие не сдавал на склады, охраняемые немцами, а сдавал его на скрытые склады, откуда оно выдавалось партизанам. (…)
Таким образом, к первым числам мая 1918 года в Звенигородском уезде и в прилегающих к нему селах Каневского, Уманского, Таращанского уездов было организовано 18 отдельных батальонов, общей численностью в двадцать пять тысяч вооруженных партизан. (…) Тютюннику перед моим отъездом было поручено оставаться легально в роли уполномоченного по демобилизации как нескомпрометировавшему себя явно, раздать все остальное оружие, находящееся под охраной немцев. Тут нужно упомянуть, что при уездном воинском начальнике существовала команда в 200 человек пехоты и 45 кавалерии, которая вся была укомплектована повстанцами (…).
Вот эта команда должна была сыграть последнюю роль. К ночи после заседания в селе Гусаково под руководством Тютюнника было собрано 300 подвод к городу Звенигородка, где и была устроена вышеупомянутой командой симуляция бунта, разбили все шкафы у воинского начальника, уничтожили дела, разбили замки у складов и погрузили имущество и оружие на ожидаемые подводы.
На утро Тютюнник для отвода глаз (он вообще одарен авантюристическими задатками) явился с докладом о «происшествии» к немецкому коменданту…»

***

«Моєю інтенцією є об'єктивно зазнайомити сучасне й майбутні українські покоління з тими історичними подіями, які фатально заважили на наслідках нашої новітньої збройної визвольної боротьби так, як вони в дійсності відбувалися, з усіма їхніми світлами й тінями.
Реальне, хоч і дуже скорочене, віддзеркалення тієї частини нашої новітньої історії, яка ввійшла до неї під назвою "отаманія" (отаманщина), може викликати (і я думаю, що викличе) у декого "скрегіт зубів", і на мою адресу посипляться закиди, що я, мовляв, кидаю "пляму" на те, що ті "дехто" вважають за непорушне "табу". Можливо, запальні опоненти закинуть мені навіть "сплямування повстанського руху" й "антиуенерійство" (антипетлюрівство).
Я завжди був, є й буду стовідсотковим уенерівцем, але це не перешкоджає мені вважати історію тільки тоді такою, коли історичні події й постаті висвітлюються в ній цілком об'єктивно, без специфічного бронзування "своїх" і суто негативного насвітлення дій та діячів опозиції, себто коли "плюси й мінуси" відбиватимуть минулу дійсність. Для істориків не повинно бути в історичних подіях ані "свата", ані "брата". У противному разі історія була б викривленою.
Для сучасників подій це дуже тяжке завдання, бо, не зважаючи на їхнє щире бажання бути об'єктивними, вони не в стані позбавитися сантименту до "своїх" і мимохіть "передають куті меду", коли йде про їхню партію чи організацію. Тому власне більшу історичну вартість завжди мають праці істориків наступних поколінь, бо позбавлені сантименту, вони використовують матеріял, що його залишили сучасники, які належали до різних партій і були сторонники різних концепцій.
Чи мені пощастило бути цілком об'єктивним, - не мені судити.»
О.Вишнівський, 1971

скачать можно тут

[Alias]

От многой мудрости много скорби, и умножающий знание умножает печаль.

Поскольку широкие массы обывателей про «отаманщину» знают (если знают) в основном по современному околоисторическому худлиту («Чорний ворон»/»Залишенець» Шкляра etc) и некритичным-романтическим (скажем так) трудам Романа Коваля (общее представление можно получить, прочитав хотя бы сие: Роман Коваль «Петлюра проти Зеленого. Каральний похід на Трипілля» ), то более глубокие «погружения» в историю явления часто вызывают неприятные открытия.

«Перше відчуття – відторгнення…»
Так охарактеризувала своє перше враження від книги громадська діячка Ірина Малик.
“Я була закохана у романтизм Холодного Яру, організовувала там дитячі табори, походи, а тут автор жорстко і безжально розтинає це явище, показуючи його різні аспекти, ставить, як лікар, його діагноз”, – сказала вона.

http://persha.kr.ua/...amanshhinu.html

И даже сам автор:

«Коли я збирався писати книгу – це мала бути чергова історія про героїчну боротьбу позитивних українських повстанських ватажків-отаманів, – пригадує Юрій. – Але коли почав працювати з джерелами, то зрозумів, що термін “отаманщина” зараз викривлений. Якщо ми візьмемо історичні матеріали 19-го року минулого століття, коли вперше з’явилось це поняття, і міжвоєнного періоду – 1920–30-тих, коли після поразки нашої революції її учасники намагались осмислити причини військово-політичних невдач, поняття “отаманщина” означало деструктив. Воно характеризувало діяльність великої кількості ватажків-отаманів, які не підкорялись вертикалі влади, що в умовах війни – означало поразку. Хоча були й помірковано-конструктивні ватажки, які ніколи не піднімали зброю проти УНР. Наприклад, отаман Холодного Яру Василь Чучупак, отаман Херсонського, Катеринославського регіонів Андрій Гулий-Гуленко тощо».

http://cultua.media/...sko-otamanshini

По теме могу посоветовать почитать также следующее:

• Про, возможно, одного из наиболее колоритных атаманов «козакофільського романтичного типу» (по терминологии Юрия Митрофаненко): «Історичний реконструктор-практик» Юхим Божко

• Автобиография «конструктивно-поміркованого» атамана Юрия Тютюнника (стр. 21-53): http://history.org.u.../gpu_1998_1.pdf

• Олександр Вишнівський «Повстанський рух та отаманія» (см. предыдущий пост)

• Виктор Савченко «Атаманщина» (написано хоть и «популярно», но очень даже неплохо и профессионально)

[Python]

Юра Митрофаненко - мой хороший приятель, земляк, коллега и просто интересный человек. 29-го апреля, кстати, в Холодном Яру будет церемония открытия очередного "отаманского" мемориала. Планируем съездить.

[Alias]

Python, ого, как тесен мир! 
Передавай ему респекты, т.к. тема пока малоосвещённая, тяжело было раньше вообще что-то нормальное найти. Сейчас вот, правда, он, Лободаев и ещё кое-кто приятно радуют.

 

И ещё в тему:

Об этой песне

Сообщение отредактировал Alias: 22 Апрель 2017 - 22:49

[Python]

Обязательно передам. У него кандидатская на эту тему, поэтому и дальше копает.